Знімання масок…

     Соломія Павличко якось зауважувала, що цей письменник «загалом, стра­шенно любив тему масок, гри, текстів-шифрів. Зашифровування було формою саморефлексії». Хоча Петров ніби ніколи не був заангажований злобою дня і не брав участь у численних дискусіях, у його виважених і безсторонніх наукових розвідках часом можна відчитати чи не гостріші політичні пасажі, ніж у пристрасних партійних публіцистів. Адже, повторюся, концепція культурно-історичних епох була виразно анти марксистською, а фрейдистсь­кий психоаналіз, яким активно послуговується в своїй прозі Домонтович, підри­ває засади панівної ідеології.

     Зашифровування було, справді, швидше проблемою стилю, способу висло­влювання, ніж потребою ховатися від зайвого ока ідеологічних цензорів. Під­твердженням цього є всі підстави вважати одну з численних загадкових дета­лей дивовижного сюжету зникнення, викрадення, втечі радянського агента з Мюнхена: він вважав за можливе лишити «на зберігання» рукопис найрадикальнішої своєї антирадянської праці «Діячі української культури — жертви біль­шовицького терору».

     У філософії Віктора Петрова часто відчитується біографічний під­текст. А в його біографії по-своєму залишаються найсуттєвіші екзистенційні проблеми цілого покоління, відображаються зміст і сенс історичної епохи. В. Петров констатував, що людина «числить за собою кілька життє­писів» і «тотожність імені більше не відповідає зламам етапів». Заповнюючи свою власну анкету, він відчував це безпосередньо. Щось замовчувалося, щось недоговорювалося, творився текст, ближчий до фікційного авторського сюже­ту, ніж до автентичного документа, що ґрунтується на точності фактів і дат. Життя, любив повторювати Владімір Набоков, прагне композиційної досконалості й завершеності.

Домонтович надто довго перебував не те що поза європейським, світовим , а поза будь-яким контекстом.